Нещодавно на центральних вулицях Запоріжжя з’явилися білборди з обляччями героїв нашого часу.

Щодено містяни проїжджаючи повз на роботу та повертаючись назад бачать ці величні погляди, що сповнені мужності та героїзму. З плином часу суспільство схильне забувати імена та подвиги, тож Регіонньюз вирішив пригадати запоріжцям хто такий Олександр Панченко.

Полковник поліції Олександр Панченко – чоловік, який вижив після вогняного пекла під Слов’янськом, яке тривало протягом цілого місяця. У лютому 2017 року в Черкасах отримав нагороду “Народний герой”.

У березні 2014 року спеціальну роту міліції ГУ МВС України в Запорізькій області, яка була створена на базі розформованого після подій на Майдані спецпідрозділу «Беркут» очолив Олександр Панченко. На момент переходу в спецроту Олександр Панченко був командиром спецпідрозділу УБОЗ «Сокіл», тому не дивно, що за ним перейшли кілька людей.

Історію запоріжців на блокпосту №5 на горі Карачун свого часу детально описали і запорізькій Індустріалці. 

На початку червня міліціонерів відправили в Донецьку область. У самому пеклі війни на Донбасі, під вогнем терористів — на горі Карачун і на блок-посту №5 між Слов’янською і Краматорському запорожці пробули місяць.

Правоохоронці вирушили в зону АТО добровольцями.

«Я зібрав всіх співробітників і сказав: «Хто хоче зі мною у відрядження? — розповідав «Індустріалці» після повернення з відрядження Олександр Володимирович. — Набралося 30, взяв із собою 25».

Про те, що їм довелося пережити, Олександр Панченко, пригадується, розповідав без особливих емоцій.

Хоча вони реально весь цей час були в бойових умовах — постійні обстріли, спроби захоплення блокпосту, на очах запорожців терористи підбили вертоліт, в якому загинули 9 осіб. — 6 червня ми прибули в Ізюм, — згадує Олександр Панченко. — Озброєні й екіпіровані повністю для проведення контртерористичної операції. Переночували в Ізюмі. О 6 ранку було поставлено завдання вилетіти на вертольотах на пункт дислокації — гора Карачун, шість чоловік там моїх повинні висадитися. Решта повинні були висадитися на п’ятому блокпосту, який називали в той час «пеклом». Івано-франківські хлопці (ми їх називали там «бендери», вони нас «кацапи») говорили — там пекло, ви летите в пекло.Прилетіли ми в це «пекло», там знаходилися десантники 25 бригади й Національна гвардія. Але Нацгвардію сховали за пагорб, щоб менше бачили, щоб не провокували населення Донбасу. Ті жителі Донбасу, яких ми затримували, говорили: «Нам розповідали, що ви приїхали нас вбивати, голови різати». Ми їм сказали, що ми з Запоріжжя, ми нормальні – пригадував у 2017 році Олександр Панченко.

З мінометів обстрілювали кожен день

8 червня о 8.20 приїхали два танки, піхота і нас почали знищувати — розстрілювати з підствольних гранатометів, з автоматів. Це був наш перший бій. Ми його взяли. У десантників були гранатомети. Десантники хлопці хороші, але вони молоді, 1993-1994 років. Вони воювали з мужністю, героїзмом, але доводилося їх трошки підганяти. Зрештою підірвали один танк ІМР.  Це був перший день. Перший бій був для нас як повчальний, ми зрозуміли, що нам потрібно робити. Після цього нас щодня обстрілювали з мінометів. Горезвісна «НОНА», яка кожен день стріляла в нашу сторону, мочила з усіх боків нас. Ось такі у нас були будні. До останнього дня – розповідав Панченко.

Хлопці перебували в повному оточенні. Кожен день їх атакували то ліворуч, то праворуч, то з флангу.

Доставка боєприпасів, харчування і води здійснювалася первинно вертольотами, але після того, як підбили вертоліт і загинуло 9 осіб, вертольотами заборонили літати. Після цього нам з літаків викидали платформи, на яких знаходилися харчі, боєприпаси і вода. Води було дуже мало. Спочатку було півтора літра на людину в день, потім – кухоль води. Вмиватися не можна. Зуби чистити не можна, всі ходили з вологими серветками. Буквально за три дні до нашого від’їзду прийшла команда, що вони будуть прориватися: «Між собою у них стався конфлікт і банди почали розпадатися. Чекайте на гостей». 4 липня повідомили, що по місту рухається колона бронетехніки. Потім побачили в нічні прилади, що поруч біля нас – 700 метрів десь стоїть якась бронетехніка. Артилерія почала туди стріляти з Карачуна, підбила один танк і в цей час в нашу сторону почали їхати автомобілі. Перші були два легкових. З першого автомобіля – це була «десятка» ДАІ (на ній було написано ДПС, без мигалок) – відкрили кулеметний вогонь по нас, після чого машину ми знищили.

З неї затримали двох дівчат. Одна – представник батальйону «Рись» спеціального призначення стрілецької армії, вона була снайпером. Друга була  — кореспондент «РЕН-ТВ». Ми їх привезли, віддали відразу в окоп, щоб вони залишилися живі. Ніякого опору вони не чинили.

Через 20 хвилин пішли танки

…Через 20 хвилин пішли танки. Перший танк підбили з Бондаренко удвох на підході до нас. Це був танк Т-72. Екіпаж вистрибнув, почав вести автоматичний вогонь. Після цього висунулося ще одне БМП. БМП не могло пройти там, де танк, пішло трохи правіше, але ми там заздалегідь приготували протитанкові міни. Вибухнуло це БМП. З машини зістрибнула піхота, почала вести вогонь по нас. Потім проривається ще одне БМП, проходить між нами, ми розстрілюємо піхоту і в кінцевому підсумку я стріляю з РПГ, підбиваємо і це БМП. Четверте БМП пролітає повз нас. Ми з Бондаренко знову розстрілюємо, нам допомагають десантники, допомагають мої — у кожного була своя позиція, з якої вони відкривають вогонь. Ми ще “оператора-наводчицу” затримали з палаючого БМД, так вона розповіла, що Стрільців їхав ззаду на білому джипі і два танки поруч.

Але коли побачили, що ми розбиваємо колону, вони розвернулися, один танк впав у кювет, а другий разом з ним через поле пшеничне пішли від нас десь у п’яти кілометрах. За словами Олександра Панченка, запорожці знищили один танк, дві БПМ-2, одна БМД-2 і один легковий автомобіль. Більше 20 осіб піхоти убитих. Поранених я не знаю скільки, бо це була ніч, де вони потім поділися, я не знаю. Бій тривав з одинадцяти двадцяти до сорока двох. От і все.

Начальник главку повернув хлопців під свою відповідальність

В три ночі, коли бій закінчився, я зателефонував Віктору Івановичу Ольховського (начальник ГУ НП України в Запорізькій області. — В. О.), доповів, що ми розбили колону. Потім подзвонив 6 липня ввечері — кажу, ми вже тут два дні наче зайві, — згадував Олександр Володимирович. — «Чекай моєї команди». Потім він зателефонував заступник міністра Яровому, той дав «добро» — після такого бою хлопці хай їдуть додому відпочивати. І Віктор Іванович під свою особисту відповідальність дав команду їхати в Запоріжжі. Коли запорожці вже поїхали додому, на наступний день приїхало телебачення. І роздавали інтерв’ю десантники…

Керівництво ГУ НП влаштувало вшанування своїх героїв. Генерал-майор міліції Віктор Ольховський не приховував своєї радості від того, що всі повернулися додому живими (двоє отримали поранення, але змогли бути присутніми на урочистостях). Віктор Іванович тоді наголошував журналістам, що хлопці залишилися живими завдяки Богу і командиру.

Олександр Панченко та Олександр Бондаренко за той бій були нагороджені орденами “За мужність” 3-го ступеня. Згодом Олександр Панченко отримав ще одну нагороду — “Народний герой України”. Загалом звання “Народний герой” отримали 187 військових, 75 нагород отримали волонтери, медики, капелани, журналісти, 4 – політичні та громадські діячі.

Сьогодні портрет Панченка запоріжці бачать на білбордах, як згадку про ті запеклі бої та біль втрат. Громадський діяч Андрій Чечель, який знає Олександра Панченка особисто пише, що їх повинні знати і пам’ятати щодня, бо це ті представники української поліції, якими треба пишатися!

Щойно проїздив у відрядження через рідне Запоріжжя, та був приємно здивований побачивши патріотичний бігборд Народного Героя України полковника поліції – Панченко Олександра Володимировича. Це достойна людина та справжній офіцер, який зі своїми хлопцями у 2014 році відстояли Карачун Гору відбивши танкову атаку російських найманців та потім звільняли Слов’янськ. На жаль йому тоді так і не дали Героя України, а його хлопців і досі не нагородили по заслугах, але я впевнений що все по переду. Дякую Богу, що у 2014 році познайомив мене з такою особистістю, справедливою та вимогливою, офіцером який завжди стояв горою за своїх підлеглих але коли підлеглий винен то покарання буде завжди суровим. Вважаю, що такі люди як він – це справжні патріоти України та майбутнє нашої поліції! Слава Українi! Героям Слава!

 

Баннер ЖК